Мій світе, малювати хочу світлом,
Святих небес торкатися крилом.
Сплітати кольори у музику одвічну,
Єднати душі шовковим мостом…
Лариса Дем’янишина
Маленьке місто з великим розмахом…
Літа 2003 року воно святкуватиме своє 25-ліття.
Місто-порт з “теплою” назвою Південне (Южне). В його короткій історії багато “най –“… Це місто, мабуть, наймолодше в Україні, проте воно пишається своїм найдинамічнішим розвитком; найкраще дбає про своїх жителів; щороку в день святкування свого народження влаштовує найфантастичніші салюти; має, за результатами нещодавно проведеного офіційного всеукраїнського рейтингу, найкращий в Україні палац культури і запрошує туди найзірковіших артистів з Києва і Москви; має найвідоміші школи в Україні (одна з них – середня школа ім.. В’ячеслава Чорновола – є одним із найпотужніших осередків української культури у Причорномор’ї, а друга – школа, очолювана М.П.Гузиком, – має сертифікат від ЮНЕСКО, як одна з найкращих шкіл Європи).
А ще – це місто найпильніше опікується, щиро пишається своїми талановитими жителями. І одна з них – молода художниця Лариса Дем’янишина.
За час підготування статті до друку нас добігли аж дві приємні новини про художницю. Перша – в Одесі протягом початку березня відкрито дві виставки творчості мисткині (живописні роботи представлено в галереї “Аміс” при Археологічному музеї; графічні аркуші – у Всесвітньому клубі одеситів). Друга новина – Ларисі присвоєно звання жінки року міста Південного.
Її “шовкові” (власне живопис на шовку спеціальними фарбами) пейзажі та натюрморти завжди привертають увагу й викликають захоплені вигуки особливо в тих поціновачах живопису, які мають здатність непомильно відчувати незамулену чистоту творчого першоімпульсу Художника. Про неї легко писати в піднесеному тоні, бо вона, Лариса Дем’янишина, – пані, володарка, чарівниця, мисткиня шовку, що його вправно напинає на тонку рамку і швидкими порухами легких пензлів надає цій щойно нейтральній “матерії” якоїсь незвичайної, чарівливо-променистої матеріальності, – вона ж бо сама є людиною з особливо виразними променистими очима, жвавою співрозмовницею і, зрештою, просто вродливою жінкою…
Ще й до того – сміливою, адже писати по шовку, це мало не те саме, що вимальовувати фрески за найдавнішими технологіями: будь-який непевний, невдалий рух – і роботу спотворено, треба все починати спочатку. Якщо ж водити пензликом особливо ретельно і старанно, то й виходить “старанна” робота, яка, за висловом, здається, Огюста Родена, “тхне моделлю і пóтом”…
Отже, “задля вічності” художник мусить зуміти поєднати свіжість задуму зі сміливістю виконання, тож коли спостерігаєш граціозні й воднораз навальні, як в атаці, тверді порухи пензля Лариси, чуєш, як вібрує від цих рухів напнений шовк, – починаєш мимохіть захоплюватися вже не лише тим, щ о створює художниця, а й тим, я к вона це робить…
Як вона почала це робити?
Новела перша – “С н и”
Вона впевнена, що чітко пам’ятає себе ще звідтоді, як їй не минуло і двох років. А може, то був перший, дуже ясно побачений і, зрештою, правдивий сон? Батьки часто переїздили з місця на місце, і ще дев’ятимісячну Лялю (так “перехрестив” її старший братик Володя) мусили віддати в дитячі ясла. Майже відразу вона захворіла на запалення легень, і після того вже ніколи ні в яких “дитячих закладах” не була. А гляділа її бабка Тетяна – навіть не родичка, а просто дуже добра і сумлінна жінка. Лариса тепер каже, що пам’ятає достеменно, як сонце в хату заглядало й осявало велику репродукцію картини російського художника Хруцького (якийсь натюрморт), що висів на “парадному місці”. Там, у тій картині була намальована, немов жива, чорна муха, і малá дитина довго, уважно її розглядала…
9 липня 1965 року Ларисина мама в рідному селі, яке, власне, називалося Іванівці (Кельменецького району, Чернівецької області) рвала черешні. Як настав час – одступила від деревини й народила дівчинку. Просто і природно. А ще коли носила дитину під серцем і вчилася на фізико-математичному факультеті Чернівецького університету, бувало милувалася у книжці портретом знаменитої дружини декабриста Волконського і мріяла: “От якби моя донечка (впевнено чекала на донечку!) була схожа на неї…” Лариса відчувала (чи снила?) себе такою ще з раннього дитинства: “Я не сільська, але й не міська, я – сама собою. Я завжди любила й поважала декабристів. Жити в достатку і думати про вбогих, і всім жертвувати…”
А от оці сни-видіння наринули геть нещодавно: високо-високо вгору пнеться золотава драбинка, а внизу вогонь, і вона має тією драбинкою вибиратися все вище й вище. Поступово фізичне її тіло десь ніби тане, а внизу вже всю землю охоплює вогонь. Видовище жахливе і разом з тим чудове. Чудове, бо є абсолютна певність, що луври й ермітажі насправді нікуди не зникнуть. Вони якимись дивовижними корпускулами “вистрілюються” в космос і засіваються там: “Потім я наче вже насправді заснула, але на ранок в мене боліло серце”. Згодом прийшов іще один напрочуд яскравий сон: “Я вважаю, що вже побувала в раю. Або, принаймні, бачила його… Уві сні мені конче треба було вилізти на височенне розлоге дерево, що росло край якоїсь огорожі чи галявини. Коли ж поглянула вниз із дерева, то побачила, що там – Рай. І я аж ніяк не хочу тієї краси толочити, тому починаю над нею літати…”
Новела друга – “Не вершниця, а супутниця коня”.
З самого малечку вона шалено любила коней. Один із найсвітліших спогадів: тато, що працював лісничим, катає Ларису справжнісінькою баскою трійкою. Завжди просила тата, щоб купив коника. А як вчилася в сьомому класі, товариші-хлопці одного вечора тихцем пригнали колгоспних коней, і разом з Ларисою вони до схід сонця гарцювали на них. Потім так само тихцем коней одвели до стайні, дорослі нічого не зауважили, а малій амазонці раптом дуже шкода стало конячок – не відпочили ж перед нелегким робочим днем. Лариса Дем’янишина й досі мріє мати власного коня, щоб “росяними досвітками і тихими вечорами…гуляти, бігати, стояти з ним поруч (не верхи!), гладити, вичісувати гриву, заплітати, а може, навіть і говорити з цим чудовим божим створінням…”
І художниця вже майже здійснила свою мрію. Лише в іншій площині реальності – у живописній. Свої найліричніші “шовкові” пейзажі вона населила прегарними кіньми. В “Чарах туману” бачимо стрункого красеня – він конкурує із сонцем як другий центр композиції. Сонце, що крізь концентричні кола феєричного кольорового туману визирає блідим диском, ніби “дивлячись” на коня, а кінь пильно приглядається до сонця. Елегійною піснею постає “Осіння чарівливість” із виразними силуетами буланого й гнідого коней на острівці трави, що зеленіє понад холодною річкою. Дивно олюднений, трохи журливий і безпорадний погляд улюбленої тварини зачіпає серце глядача в давнішій картині “Літня ніч”, а про велику, цілком “свіжу” композицію на шовку, де зображено чудового, напруженого, мов струна, білого коня на тлі величного осіннього карпатського пейзажу, можна сказати хіба що чотиривіршем у стилі японських танка:
Осінь,
Білий кінь стереже
Пролітаючих двох білих птахів.
Смерековії вістря стримлять у порожньому зимному небі.
Новела третя – “Вітер з моря”.
З далекого Понту Евксинського (Моря Гостинного), що тепер має таку прозаїчну назву – Чорне море – той солонаво-звабний вітер долинув-таки до західноукранської восьмикласниці Лариси, і вона подалась за ним до знаменитого Греківського художнього училища в Одесу, маючи вже солідний, як їй здавалося, досвід поводження з олівцями, перами, пензлями, фарбами тощо. Бо й справді, ще в третьому класі вони з другом дитинства Борисом так правдиво – акварельною вохрою – вижовтили собі лиця й руки (і навіть закапали трохи в очі!), що сердешна мама на певний час повірила, ніби на бідних дітей напала жовтяниця та дозволила не йти до школи…
Тоді Лариса дуже любила точні науки, зокрема математику, і до шкільного гуртка малювання прийшла, можна сказати, випадково (у п’ятому класі). Сподобалось, малювала захоплено, а трохи згодом завела з учителем малювання гарячу дискусію з приводу того, як треба правильно малювати сніг. Вчитель казав, що сніг різнокольоровий, Лариса твердила, що він є білий…
Свого першого автопортрета намалювала на фанерці, дивлячись уважно в невеличке люстерко. Це вже у сьомому класі. “Я вирішила відкривати світ, – каже тепер, – спочатку за допомогою математики, а вже потім почала робити це з допомогою живопису”.
Проте найорганічнішою технікою для неї тодішньої був не олійний живопис, не акварель, а простий олівець.
Тож і сьогодні, коли душа прагне самозаглиблення, аналізу, втілення у форму якоїсь ідеї, Лариса залюбки береться саме до олівця. Чисельні шкіци, як своєрідний графічний літопис, нагадують, скажімо, про часи першого кохання, коли тоді ще просто товариш, надійний партнер у команді зі спортивного орієнтування, Гена Дем’янишин склав іспити до престижного радіотехнічного факультету в Одеській політехніці і приходив погомоніти із “землячкою” у “Греківку”. Може, не так часто, як їм би хотілося. Бо вони були, за визначенням Лариси, “роботунами”. Їй трапився якось на очі вислів відомого російського художника Пластова: “Живопись – это такая скотина, которую нужно кормить каждый день”. До речі, сьогодні Лариса з великим задоволенням додає до цього слова ще одного відомого художника – Сальвадора Далі: “Якщо ти належиш до тих, хто вважає, що сучасне мистецтво перевищило Вермеєра і Рафаеля, то перебувай і надалі у своєму блаженному ідиотизмові”.
На першому курсі художнього училища її група мала код ПРЧ-13 (преподаватель рисования и черчения). Може, справді існує недобра магія тринадцятого числа, але на вчителя тоді не пощастило: “Од гіпсів уже нудило, натюрморт удавався сяк-так, а дуже цікавили тільки фігурні постановки”.
На другому курсі код групи змінився (ПРЧ-23) і… творче життя змінилося фантастично. Керівником групи призначили художника Володимира Григоровича Путейка, якого Лариса й досі вважає своїм найкращим вчителем. Щоліта він возив свою групу до підмосковного Абрамцева; водив залами славнозвісного московського музею образотворчого мистецтва ім. О.С.Пушкіна і на різноманітні імпрези виставкового центру на Кримському Валу; докладно аналізував найвідоміші твори російського та зарубіжного мистецтва і любив примовляти: “Добрий художник має і добрі роботи – цим він відрізняється від художника абиякого”.
Незабаром молоді земляки з Буковини побралися, на четвертому курсі народився старший син Тарас. Все дуже ускладнилося, але дипломна робота – багатофігурна композиція “Програмісти” – вийшла вдалою. Тим часом сам “програміст”, – чоловік Геннадій блискуче закінчував навчання в політехнічному, і вже вдруге їм владно повіяв “вітер з моря”: Гена дістав престижну роботу в молодому, динамічному місті-порту Південному. (Просто муляє писати Южному, як назвали це місто за зросійщених радянських часів). Лариса, попри ущипливі натяки деяких колег про подальше успішне навчання лише в “сімейно-будівельному” інституті, 1986 року впевнено вступила на художньо-графічний факультет Одеського педагогічного.“Греківка для мене була доброю, так би мовити, класичною школою, а худграф став справжньою творчою робітнею. Саме там я практично познайомилася з багатьма малознаними досі художніми техніками і, до речі, опанувала техніку класичного батика й живопису на тканині спеціальними барвниками”.
Ось невеличка збірка віршів поетів міста Південного про місто Південне. На обкладинці вгорі – назва збірки. Її виписано “сіткованими” (добре надаваними до теми!) літерами: Вітер з моря. А нижче – зображений вишуканими графічними лініями, в класичній діагональній композиції – вигадливий, багатозначний малюнок: піщане узбережжя моря, силуети висотних будинків і яхт-метеликів. На піску край берега – рибальські човни. Далі – мерехтливий обрій моря і чайки над ним. І несподівано зауважуєш, що всі ці образи разом витворюють ніжний обрис дівочого обличчя, мрійливо задивленого в далечінь… Човни раптом стають виразними очима, силуети будинків у верхній частині композиції сприймаються як модернова зачіска юнки, плавні абриси вітрил на яхтах асоціюються з хвилястими косами, або комірцем чудернацького вбрання… Це – витвір фантазії Лариси Дем’янишиної. Можливо, прозвучить дещо різкувато, проте варто зауважити, що рівень художньої довершеності графічного оформлення поетичної збірки перевищив літературну досконалість поезій, або, швидше, підняв за собою, підніс загальне враження від книжки.
Новела четверта – “Це – мій портрет!”
Вона ще з художнього училища любила писати фігурні композиції. І щораз пильніше придивлялася до найменших порухів облич, щоб якнайточніше, психологічно відтворити внутрішній світ портретованого.
Тепер вона має великий клопіт і серйозне творче випробовування як результат значного професійно-художнього поступу в жанрі потртрета: місто до свого 25-річчя замовило художниці портрети усіх мерів Південного.
Так вже сталося, що саме портрети з майстерні Лариси Дем’янишиної мають найширшу “географію”. Найдалі, аж на протилежному боці планети, в Австралії, в Сіднеї опинився портрет “Болгарська наречена”. З творчої подорожі до Болгарії 1999 року Лариса привезла багато соковитих етюдів (“Габрове”, “Габрівські дахи”, “Час збирати”) і цей портрет. Свою персональну виставку “Болгарські етюди” художниця влаштувала у Всеукраїнському Болгарському центрі м. Одеса 2001 року. Саме тут і стався цікавий випадок.
Одна з приятельок Лариси, збираючи свою доньку в подорож у Мельбурн до нареченого, придбала з виставки “Болгарську наречену” на подарунок для майбутньої свекрухи. А потім сталася чудова подія: щойно знявши обгортки з подарованої картини, поважна жителька Австралії (за походженням болгарка) вражено вигукнула: “Та це ж мій портрет!” Трохи згодом чоловікова мама в листі до своїх нових одеських родичів написала: “…свій портрет я вже почепила, іще раз красно дякую за такий милий і несподіваний подрунок…”
Інше чудове поличчя “Беата”, що вдало поєднує найкращі досягнення українського барокового портрета зі стильовими рисами портретів видатного українського маляра Олександра Мурашка і створює небанальний, загадковий і надзвичайно привабливий образ молодої дівчини, – опинився у приватній колекції в Лос-Анджелесі.
А “Спас” – делікатний парафраз відомого образу із так званого “Звенигородського чину” Андрія Рубльова, проте, з вишукано українізованою іконографією, – на щастя, залишився в Одесі у приватній збірці одеського мистецтвознавця.
Новела п’ята – “Співала Квітка Цісик…”
Співала Квітка Цісик – геніальна співачка, – українка, що народилася і молодою вмерла в Америці. І там, у “далекій, не своїй землі” так зуміла відчути щемку красу українського мелосу, який є просто неуявним без нашої природи, нашого неба і нашого сонця, що, немов досвідчений реставратор, спромоглася зняти до решток шкаралущу попсово-радянських нашарувань з українських “класичних” (найпоширеніших) пісень. Співала їх просто, без музично-академічних фіоритур. Тож і “Рідна мати моя”, і “Чом, чом, земле моя”, і “Два кольори” зазвучали враз так потужно, ненав’язливо і свіжо, ніби вперше ці пісні чуто…
Слухала Лариса Дем’янишина пісні Квітки і писала свої “пейзажі шовковії”, повернувши влітку 2002-го з пленерних етюдів із Вилкового, так званої Української Венеції. І писала їх так само просто, – без академічних чи поставанґардових домішок, без намагань вразити ефектною композицією, парадоксальним (сказати б, авторським) колористичним розв’язком, що один із цих пейзажів (“Вилкове”) забринів раптом у гармонійному суголоссі з божественним співом Квітки Цісик. І вразив глядача тихою величчю і незнищенністю споконвічних істин…
Тому насамкінець – поезія самої Лариси Дем’янишиної:
Я в предчувствии новых миров
Зависть друзей, ревность врагов
Всё прощаю лёгкой рукой.
Я уже не могу быть другой;
Не могу закрыть на засов
Болезненность дня, легкость снов,
Зуд суеты, унынья покой…
Я уже не могу быть иной....
Дивно, але це поетичне зізнання – з 1994 року. Саме звідтоді, як майстерність художниці зродила такі яскраві, променисті картини на шовку. Вірші трохи зажуреної вершниці. Ні, не вершниці, а супутниці коня. Тієї, що мріє йти поруч зі світлим конем. І живопис її має бути світлим, вважає Лариса. Щоб не накидати людям своїх власних смутків та не примножувати печалі, а, навпаки, як господині променистого шовку, вияснювати людям лиця і готувати своїм мистецтвом душі до злету від земного до надземного…
Володимир Островський,
мистецтвознавець, науковий працівник Одеського музею західного і східного мистецтва,
вул. Пушкінська, 9